Федір Зубанич: витоки, штрих життєпису, світобачення

Тип статті:
Авторська
Джерело:

Зубанич Федір Іванович (нар. 5 березня 1947 р. в смт. Великий Березний Закарпатської області. Письменник, публіцист. Член НСПУ (1978). Лауреат Премії Міжнародного фонду ім. Т. Шевченка (1995).

Біографічне.

Закінчив Львівський університет (1971). Працював у редакціях газет «Молодь Закарпаття», завідувачем відділу літератури газети «Молодь України» (1975–78), відділу культури газети «Правда України» (1978–82), редактором відділу публіцистики (1982–90), відповідальним секретарем (1990–94) журналу «Вітчизна»; головним редактором часопису «Культура і життя» (1994), «Колос» (1995–97), «Вісті з України» (1996–97), оглядачем, заступником головного редактора газет «Метро» і «Столиця» (1998—2000), завідувачем відділів журналу «Президент» і газети «Президентський вісник» (2000–2002), головним редактором головної редакції висвітлення життя української діаспори за кордоном Національної ТРК України «Всесвітня служба „Укр. телебачення і радіомовлення"» (2003–04; усі — Київ).
Творче.
У художньо-документальних творах відобразив життя і побут верховинців Закарпаття упродовж 20 століття (нариси «Едельвейси Європи», Ужгород, 1972; повісті «Довбушеві гори», 1977; «Полонина (лірична сюїта)», 1980; обидві — Київ).
Аби зібрати духовні сили українства, розповів про українців, які за певних життєвих обставин покинули батьківщину, оселившись у різних краях СРСР: «Беркут — птах гірський: Докум. повість» (1984), «Легенди про Початок і Край світу: Докум. оповіді» (1987), «Горы, перевитые виноградом: О дружбе Украины с Грузией» (1990; спільно з Р. Чілачавою; усі — Київ), а також, побувавши на всіх континентах світу, де живуть представники української діаспори, — про українців Канади («Смереки у кленовому лісі», 1990; «Писанка на кленовому листку», К., 1991), Словаччини («Русин єсмь я…», 1990; «Пониже церкви, під Бескидами», 1995), Арґентини («Колумби із колиб», 1993), Австралії («Позичений континент»), Німеччини («Сага про загублених вигнанців») та Франції («Сповідь про втрачену домівку»; усі — 1997; більшість надруковано у журналах «Вітчизна» та «Дукля»).
У книзі літературних бесід «Діалоги серед літа» (1982) зібрав 18 нарисів про відомих сучасників; у книзі-колажі «Посеред крику біди» (2004; обидві — Київ) — свідчення про українських «Праведників народів світу». Вів тут програму про визначних митців держави, на Українському радіо — про українців світу; на радіостанції «Свобода» — передачу «Вечори з Федором Зубаничем». За сценаріями великоберезнянця знято низку художніх та документальних фільмів. Ініціював спорудження першого пам'ятника Т. Шевченкові на Закарпатті — у Великому Березному (1990).
Упорядник збірника документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, есе «Чорна книга України» (К., 1998). Окремі твори Ф. Зубанича перекладено словацькою, чеською, угорською, німецькою, білоруською, азербайджанською мовами.
Федір Зубанич заявив про себе в літературі, спершу як документаліст, на початку 70-х років минулого століття. То була книжка нарисів «Едельвейси Європи». Проблеми гірського села його оточували змалку, тож вони і непокоїли письменника. А що він блискуче володів матеріалом, а також літературним словом, в 1973 р. стає лауреатом премії масового журналу «Україна». Художньо-документальна повість Ф.Зубанича «Довбушеві гори» виходить 1977 р. у видавництві «Молодь» 50-тисячним накладом. Тепер такого тиражу не набирають навіть детективи.
Федір виріс у родині лісоруба. Але робота в лісі для закарпатця — то був тільки щасливий підробіток. Найважчі повоєнні часи припали на раннє дитинство Федора, отже, він їх не запам'ятав. В гори прийшли колгоспи, але в них щось заробити міг хіба що механізатор. Навчався Федір у місцевому профтехучилищі, підробляв вантажником у комбінаті комунальних підприємств, трактористом у колгоспі. Журналістський дар відкриває хлопцеві дорогу в комсомольську газету «Молодь Закарпаття». Факультет журналістики Федір закінчив заочно. Військову службу відбував у радянській групі військ у Чехословаччині.
У 1973-79 рр. — праця у секторі преси ЦК комсомолу України. Там його талантові було затісно, як і згодом у компартійній газеті «Правда Украины». Знайшов творчу віддушину аж у 1990 р., коли потрапив у колектив головного літературного журналу на Україні «Вітчизна».
Працюючи в Києві, письменник уже не живе лише закарпатською тематикою. У 1980 р. виходить його «лірична сюїта» «Полонина». Справжнім успіхом нашої документальної літератури стали його літературні бесіди «Діалоги серед літа» (1982). Федір Зубанич ніби наближує до нас на відстань душевної розмови постаті відомих сучасників Костянтина Самонова, Павла Загребельного, Мустая Каріма, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Віктора Астаф'єва, Євгена Євтушенка, Валентина Распутіна, Василя Бикова, Івана Кавалерідзе, Чингіза Айматова, — всього нарисів у книзі вісімнадцять. Багато творів Федора Зубанича з'являлося саме після поїздок -чи то до сусідньої Східної Словаччини, чи й до далекої Австралії, до інших країн, де живуть наші одноплемінники.
Але близько до своєї мрії Федір Зубанич підійшов аж у 2003 р., коли вийшла книжка перша із задуманих, а може й підготовлених трьох книжок «Довколосвітня мандрівка у пошуках України».
Сестра Федора, прекрасна співачка Марійка Зубанич, що була біля брата-письмєнника в останні дні, виконала його останню волю. Ліг він у рідну землю там, де й народився, — у Великому Березному. А от чи знайшов ту Україну, якої шукав, у довколасвітній мандрівці?

Юрій Кичак

06.03.2017

Коментарi

Немає коментарiв. Ваш буде першим!
Ми в Контакті