Василь Густі .Притча про журавля , або повернення Федора Зубанича

Тип статті:
Авторська
Джерело:

1971 рік був у моєму житті був певною мірою фатальний. Виснажений хворобою, через яку змушений був узяти академвідпустку, я нарешті входив у колію студентського життя стаціонарного відділення філологічного факультету. Але окремі хлопці, котрі паралельно із університетською спеціальністю освоювали, звісно, секретно, ази іншої професії, продовжували посилено цікавитись мною.Про свої спостереження і висновки інформували, думаю, досить активно, бо десь у травні я зрозумів, що мої стаціонарні університетські студії доведеться припинити достроково.
Можна уявити стан двадцятирічного юнака, перед яким багатообіцяючу широку дорогу у творче і взагалі подальше життя перекрили шлагбауми відповідних служб. Друзів і знайомих майже не стало. Підтримки, розради шукати ні в кого. Хто знає, як би склалася моя доля, якби не було поряд Василя Степановича Попа – доцент кафедри української літератури, критика, члена Спілки письменників України. До всього, він керував університетською літературною студією ім. Юрія Гойди. Хоч за мене, ідеологічно ненадійного студійця, йому добряче перепало, не можу збагнути, як йому вдалося владнати справу щодо мого переведення із стаціонарного на заочне відділення. Але це сталося аж восени. До того часу я був, як кажуть, між небом і землею. Треба було шукати роботу, щоб якось вижити. Якщо раніше міг щось загонорарити в «Молоді Закарпаття », «Закарпатській правді », районних газетах, на радіо, то тепер це джерело для мене перестало існувати.
Серед тих добрих людей, які подали руку, був молодий журналіст, прозаїк Федір Зубанич. Як завідувач відділу обласної молодіжної газети, він замовляв мені матеріали, вміщуючи їх під іншими прізвищами. Стало у пригоді моє вміння робити малюнки для клішованих заголовків його нарисів, репортажів. За це теж перепадала якась копійка. Іноді Федір брав мене з собою у відрядження у колгоспи. У ті часи журналістська братія у таких поїздках ніколи не залишалась голодною. Ще й на дорогу давали харчів, яких вистачало на кілька днів.
… Десь у липні Бог змилостивився наді мною. У редакції Великоберезнянської районної газети «Карпатська зірка » знайшлося місце літературного працівника. Та не на довго, бо восени мене призвали в армію. І від'їжджав я в солдати на дійсну службу не з рідного Королева, не із батьківської хати, а із Великого Березного. А це – батьківщина Федора Зубанича .І треба ж було такому статися, що 9 листопада, в один день зі мною призивався і Федір. Він на кілька років старший від мене, але як працівник обласної газети щоразу домагався відстрочки. І тепер сподівався доїхати до Сваляви, а там отримати чергову відстрочку, що, зрештою, так і сталося.
… Останню ніч перед від'їздом я перебув у родині Зубаничів. Його мама, брат, сестра Маруся, друзі, сусіди зібралися на невелику прощальну вечерю – проводи. Підняли келихи за його щасливу дорогу, але і мене не обійшли. проводжали обох як рідних. На світанку ми вийшли з хати і пішки попрямували до військкомату. Це зо два кілометри. З нами була і мама Федора. Вона взяла нас по під руки, горнула до себе, примовляючи: «Най Бог береже вас, дорогі мої синочки !» Коли призовники сідали в автобус, її добра материнська рука перехрестила і благословила нас обох однаково щиро, мов братів .
У Сваляві, на обласному збірному пункті, нас мали поділити по командах. Федора – у свою. Мене звичайно, в іншу. Чесно кажучи, я потерпав. Прапорщик, оформляючи мої документи у Великоберезнянському військкоматі, лукаво усміхаючись, пообіцяв «Ох, ти у мене побачиш, що таке служба! Будеш просити, щоб із дому часничку присилали » Це означало, що місце служби буде суворе і тяжке.
Протинялися ми без діла, поки звезли призовників з інших районів, майже до вечора. Уже сутеніло, коли до нашого гурту підійшов капітан і голосно скомандував «Строиться! Равняйсь! Смирно!» А далі оголосив: «Я із військової частини, дислокованої в Керчі. Хто не знає, де це місто, пояснюю – у Криму. На Керченському півострові. Я буду зачитувати назви професій, які нам потрібні. Хто володіє названими спеціальностями, п'ять кроків уперед ». І пішло – муляри, штукатури, теслі, електрозварники. Хлопці, які розумілися на цих роботах, виходили із шеренги. Нарешті чую: «Художник!» Над строєм – тиша. «Повторюю, — крикнув капітан, — художник! Є серед вас художник чи ні ?» І тут хтось штовхнув мене з усієї сили у спину. Я не те, що вийшов, — вилетів не на п'ять, а на десять кроків уперед. Повертаюся. А Федір із строю сміється і показує мені п'ястука, мовляв, не смій вертатися. Стій на місці !
— Ну от, — задоволено сказав капітан. – Повний комплект !
Але який з мене художник, майнуло в голові. Що з цього буде? Я ж малювати вмію хіба що клішовані заголовки, а ще сякі – такі натюрморти, пейзажі. А там, мабуть, потрібен класний художник. Та мої розміркування – сумніви обірвала команда :«Направо! Шагом марш». Ми рушили, а Федір на прощання помахав рукою і крикнув: «Не роби дурниць! Все буде добре !». Так все і сталося .
… Повернувшись із армії, ми не раз згадували цю історію. Федір гомерично, задоволено реготав. А я йому щоразу щиро дякував за добру справу, за те, що не збулася обіцяна і гарантована мені прапорщиком затія.
Коли Федір Зубанич очолював відділ літератури і мистецтва у газеті «Молодь України », а це було з 1975 по 1980 рік, його називали жартома надзвичайним і повноважним представником творчої молоді Закарпаття у республіканському часописі. Десятки поетів, прозаїків краю, завдяки його підтримці, дебютували на сторінках «Молоді України ». Приїжджаючи у відрядження, знаходив можливість зустрітися з молодими літераторами, заохочував їх до журналістської творчості. Якщо комусь із нас щастило поїхати в Київ, неодмінно відкладав усі справи і приділяв увагу земляку, знайомив невідомого провінціала із визначними київськими письменниками. Немає слів, щоб оцінити, яке це мало велике значення для становлення молодого таланту. Коли Федір Зубанич працював над своєю документальною повістю «Беркут – птах гірський », яка вийшла в світ у видавництві «Радянський письменник », епіграфом до кожної глави взяв строфу із віршів закарпатських поетів. Він міг знайти потрібні рядки з доробку столичних метрів, але вважав, що таким чином пропагуватиме творчість земляків .
Кожна зустріч із Федором для мене була святом. Він бував у подорожах по близьких і далеких країнах. Один із небагатьох закарпатців другої половини двадцятого століття побував на п'яти континентах і скрізь зустрічався з українською діаспрою, і всюди з великою любов'ю розповідав про Закарпаття, його прозаїків і поетів. Його жага пізнання світу була воістину невтолима.
Вишукував найменшу можливість глибше пізнати і світ, і свій отчий край. Весною 1978 року відбувся черговий зліт творчої молоді Закарпаття. Федір приїхав на це свято разом із відомим київським поетом Олександром Шугаєм. Тільки – но закінчився зліт, а він пропонує: «Поїдьмо в гори. Із гарними людьми зустрінемось, наберемося ума і натхнення ». Так завдяки Федору я познайомився із відомим казкарем Андрієм Калином із Горінчова, килимарницею Ганною Візичканич із Ганичів, багатьма іншими достойними світлої пам'яті і шани людьми .
Якщо всі зустрічі із Федором Зубаничем і в Києві, і в Ужгороді були для мене радісними, то остання залишила в серці тяжкий біль на все життя. Вона справді була останньою, бо повернувся він у свій рідний Великий Березний на вічний спочинок у праотчій землі.
Це сталося 9 листопада 2004 року. Був погожий теплий осінній день. Біля хати Зубаничів зібралась громада людей – із Великого Березного, навколишніх сіл, сусіднього Перечинського району. З Ужгорода приїхали друзі – письменники і журналісти. Чекали машину, якою мала приїхати його сестра Марія і привезти труну із тілом брата аж із Києва, де він жив, працював і передчасно згас після тяжкої хвороби. Нарешті мікроавтобус приїхав. Сусіди внесли домовину в хату, в якій Федір народився і виріс. Я стояв коло відкритого вікна, і душу проймав невимовний жаль. Переді мною було обличчя мученика, обрамлене густою апостольською бородою. То був наче лик святого. Смерть наклала на нього печать скорботи. Зі стіни із зарамованих портретів, які зазвичай вивішують у сільських оселях, дивились на небіжчика — сина мама і батько. Його душа вже була із ними – у безмовному безмежжі вічності. Тільки тіло поки що залишалося із нами. Люди підходили щоб попрощатися. У труну лягали хризантеми, чорнобривці. Хтось поклав гілку червоної калини.
Греко-католицький священник відправив чин похорону: жалобна процесія рушила від отчого дому, щоб провести брата, побратима, друга Федора на місце його спочинку. Разом із письменниками Петром Ходаничем, Андрієм Дурундою, скульптором Михайлом Беленцем я ішов за труною. Це була та сама дорога, якою далекого 9 листопада 1971 року ми вирушили від рідної домівки Федора Зубанича в армію, у незнайоме життя, назустріч погідним і грозяним дням. Ми були молоді, сповнені віри, надії, любові. А зараз ця дорога стала його via dolorosa (життєва дорога) під траурнима хоругвами, омита невтішними сльозами сестри Марії, сповита нашим сумом. Вздовж шосе стояли опечалені багрянолисті дерева, дзвін осіннього дня і рідні Бескиди, що наче обняли Великий Березний сильною, доброю рукою.
Коли на кладовищі завершувався обряд і труна була у ямі, яскраво – червоне сонце почало тихо опускатися за вершини гірських відрогів. Як тільки на свіжонасипану могилу поклали останній вінок, сонця на обрії не стало. Воно ніби також упало у безодню, що десь там, за Бескидами. І згадалася мені притча про журавля, який облітав сто морів, сто земель. А наостанок повернувся на рідну землю, щоб його бентежна душа і натомлене – змучене тіло знайшли у ній вічний спочин.
Минув рік, і завдяки турботам сестри Федора – народної артистки України Марії Зубанич, місцевої влади на фасаді Великоберезнянської гімназії – колишньої школи, в якій навчався майбутній письменник, була встановлена меморіальна дошка роботи скульптора, його доброго друга Михайла Беленя. Мені випало взяти участь у тій урочистій церемонії. Вшанувати пам'ять письменника прийшли дорослі і діти. Було багато квітів і промов. Кожне сказане слово йшло від щирих сердець, сповнених великою любов'ю до співця вічних Бескидів і вічних на них людей, який невтомно возвеличував їх у очах всієї України, всього білого світу, скрізь, куди кликав його творчий неспокій .

Василь Густі, поет, член Національної спілки письменників України.

06.03.2017

Коментарi

Немає коментарiв. Ваш буде першим!
Ми в Контакті