Вечір пам"яті художника з Березнянщини Михайла Романишина

Вечір пам"яті художника з Березнянщини Михайла Романишина

Гарною традицією районної бібліотеки стало проведення вечорів пам′яті відомих митців Березнянщини.

21 вересня відбувся вечір-спомин,присвячений 85-літтю з дня народження українського художника,уродженця Великого Березного Михайла Романишина.

Михайло Романишин був не просто художником. Він зробив величезний вклад у розвиток української культури – працював у Міністерстві культури, його неодноразово обирали відповідальним секретарем Спілки художників України, був членом правління Спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, публікував статті та рецензії, організовував численні виставки українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Михайло Романишин очолював найбільшу мистецьку скарбницю України – Національний художній музей.

У читальній залі зібралися рідні,друзі та шанувальники творчості митця. Приємно, що на захід завітали і учні Великоберезнянської ЗОШ.

Із вітальним словом до присутніх звернулася директор Великоберезнянської ЦБС Олена Костенко.

Ведучі ознайомили коротко із життєвим та творчим шляхом Михайла Романишина.

Гарними спогадами про брата поділилася сестра художника Ольга Савко. Згадала приємні миті дитинства, як із нетерпінням чекала маленькою повернення Михайла із Києва. З гіркою сльозою був спомин про вибух у Чорнобилі, який і став у майбутньому причиною хвороби та передчасної смерті митця.

Щиру вдячність висловила Ольга Савко за повагу та вшанування пам′яті Михайла Романишина, за популяризацію його творчості у рідному краї.

Про невідомі факти життя та творчість художника розповів друг дитинства, відомий у Закарпатті діяч „Просвіти" Володимир Шелепець. Щира оповідь про дружні взаємини з М. Романишином та його дружиною Валентиною перепліталася тісно із спогадами про спільне дитинство,про навчання Михайла у відомої художниці Катерини Шелепець. « … Зараз я побачив себе малим хлопчиком, який перший раз завітав до Вас і побачив… у кімнатах Ваші авторські роботи. Це була моя перша картинна галерея і, можливо, тут перед Вашими роботами я вперше задумався над своїм майбутнім, мені захотілося намалювати так, як і у Вас, - красиво. За це Вам спасибі!»- писав у листі до вчительки митець.

Свій виступ В.Шелепець ілюстрував репродукціями кількох десятків картин художника ,фотокадрами із його життя. Із захопленням присутні слухали історії створення картин , впізнавали відомих березнян на полотнах митця.Особливу увагу В.Шелепець звернув на зображення краси рідного краю у творах М.Романишина, відображення елементів народної архітектури ,верховинського побуту,звичаїв та традицій. Це авторські полотна «Стара лемківська хижа (с. Гусний)», «Церква Св. Миколи. с. Гусний», «Хата діда Бабинця з с.Гусного на Березнянщині»,

тематичні картини «Великдень» та «З вінчання», «Вівчар»,«Джерело», «Великдень» та багато інших.

Сюжетні картини і портрети ,творчий доробок художника на сьогодні,на жаль, є мало відомими на Березнянщині.Єдина робота «Лісоруб» зберігається у Закарпатському обласному художньому музеї ім.Й.Бокшая. Доля деяких робіт М.Романишина невідома.

Надзвичайно ніжним та ліричним відступом вечора стала демонстрація картин із альбому «Квіти для матері» під музику Поля Моріа. Яскраві натюрморти художника,пройняті вдячною синівською любов′ю до матері , перенесли присутніх у інший світ- сповнений неймовірної краси .ніжності,щирих емоцій та почуттів , позитивних вражень.

Спогадами про Михайла Романишина поділився художник Юрій Глуханич.Згадав, як познайомився із митцем у Києві у далекому 1978 році. Був вражений тоді щирим бажанням допомогти та невимушеною привітністю, з якою вітав земляка уже тоді столичний діяч.Вдячний також М.Романишину за допомогу у організації двох виставок авторських робіт.

Ольга Мордованець згадала,як вперше ,будучи ще дитиною, побачила М.Романишина за роботою.Художник сидів у саду у Великому Березному і малював грушку.Із дитячою цікавістю та захопленням вона розглядала намальоване, і ця майстерно зображена грушка запам′яталася їй на все життя.

Зі спогадами про Михайла Романишина, враженнями від його творчості виступили Мирон Мацак, Василь Канюк,Віктор Ковач та селищний голова Богдан Кирлик.

Приємною новиною поділився із учасниками заходу Володимир Шелепець.Повідомив про те, що до кінця року планується встановити на фасаді Великоберезнянької гімназії (тут навчався митець) пам′ятний барельєф Михайлу Романишину,над виготовленням якого працює ужгородський скульптор М.Белень.

На такій позитивній ноті вечір спогадів завершила Олена Костенко. Висловила подяку усім за організацію та участь у заході.

Тетяна Гопко .Фото автора



Михайло Романишин (1933-1999) — художник, який все життя оспівував Україну - дуже яскрава фігура на скрижалях української історії живопису. Митець належав до покоління художників - «шістдесятників», які своєю життєвою і творчою позицією стояли на сторожі українських чеснот і цінностей, усіляко закладаючи основи українського відродження.

Народився Михайло Романишин 16 серпня 1933 року в селищі Великий Березний на Закарпатті, виростав сиротою, адже його мати померла, коли синові виповнилося сім місяців, а батько подався на заробітки до Німеччини. Тож вихованням Михайла і його сестрички Ірини опікувалися бабуся та дідусь по материній лінії.

З дитинства Михайло закохався в чарівну природу рідних Карпат, де він не раз босоніж бігав по росі. У працелюбній родині, де виховувався Михайло, завжди панували духовність, праця, щирість, краса. Напевно, власним розумінням і творенням прекрасного він зобов'язаний своєму діду Вагуличу, з рук якого виходили прекрасні вироби з дерева — двері, вікна для будинків, а також батькові Миколі, який зводив будинки не тільки в рідному селищі, а й по всій Європіі.

Перші уроки малярства юнак отримав від своєї шкільної вчительки Катерини Шелепець, яка запримітила у того малярські здібності і спрямувала його на студіювання живопису. Впродовж 1948–1953 років Михайло навчається в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (нині Коледж мистецтв ім. А.Ерделі), де його наставниками стали засновники закарпатської школи живопису – видатні художники А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, А. Коцка й Е. Контратович. Увібравши й творчо переосмисливши живописне надбання своїх вчителів, Михайло у 1954–1960 роках продовжує навчання в Київському державному художньому інституті (нині Національна академія образотворчих мистецтв та архітектури), зокрема під керівництвом художників К. Трохименка, Г. Меліхова, В. Забашти та Л. Чичкана. Відтак, у його творчості поєднані дві різні художні школи – закарпатська, з її яскравим колоритом та декоративністю, що базується на народному мистецтві, і київська – з реалістичністю формовияву та імпресіоністичним сприйняттям природи через пленер.

Після закінчення навчання залишається жити і працювати у столиці. «Між Карпатами і Києвом багато спільного в структурно-пластичній побудові рельєфу, – підкреслював він. – Крім того, Київ – ніби моноліт і в історичному сенсі. І доля у нього сувора, бурхлива і прекрасна, як і в Карпат. Я настільки люблю Київ, що довгі роки не наважувався писати його, а лишень придивлявся до нього і прислухався до себе, робив зарисовки, невеличкі робочі етюди. Й нарешті, думається, побачив місто по-своєму, що надало мені сміливості й снаги».

Коло творчих інтересів майстра досить широке: тематична картина, портрет, натюрморт. Особливе ж місце у творчості Романишина займають пейзажі. Рідні Карпати й не менш рідний Київ – дві віхи, котрі переплітаючись створюють цілу галерею образів первозданної та рукотворної природи.

У його творчості представлено пейзажі, в яких з особливою любов'ю зображено природу Карпат із елементами народної архітектури – дерев'яні храми, курні хати – «димлянки», гуцульські хижки, верховинські дворища – «обійстя», копички та «оборіги» для сіна, а також декілька робіт із краєвидами Київщини та Чернігівщини. Частина експонованих картин входить до авторської серії етюдних робіт «Пам'ятки народної архітектури». Це – «Стара лемківська хижа (с. Гусний)», «Церква Св. Миколи. с. Гусний. Закарпаття», «Клуня з лелеками на Київщині (с. Велике Половецьке, Сквирський район)», «Поліська хата. Чернігівщина» й інші.

Картини митець створював упродовж 1950–90х років безпосередньо на пленерах, з натури, тож вони представляють його безпосереднє емоційне переживання й художню інтерпретацію побаченого. Ось як поетично розповідає про картину «Хата діда Бабинця з с.Гусного на Березнянщині» земляк художника Іван Чендей: «Могутня і надійно, з широченних плах складена своїм присадкуватим зрубом, випнута вгору солом'яним дахом, зоріючи на світ невеликими вікнами, привітна своїм подовжнім, попід передню стіну ґанком, – тут завше мило постояти й глянути на довколишній світ – розпросторюється в усі боки, – хата промовляє традицією цілих віків, є свідком нашої горянської прадавності. До нас озивається наша вічність з тим закоріненим у рідну землю людом, що понад усе любив гори, якою б не була і не складалася їх доля». Згодом ця хата, як пам'ятка архітектури, була перевезена до Музею народної архітектури та побуту України, де зберігається і донині.

На основі етюдів художник створював і завершені полотна. Окрасою творчості є тематичні картини «Великдень» та «З вінчання». Емоційним доповненням є «Автопортрет» митця 1983 року та останній, не завершений ним, натюрморт його улюблених квітів чорнобривців, а також предмети народного мистецтва, подаровані Музею Івана Гончара дружиною художника – мистецтвознавцем Валентиною Мартиненко. Це – унікальна трембіта, взірці гончарного посуду та елементи традиційного одягу, привезені подружжям з Карпат, а також бандура, яка належала відомому музиканту, музикознавцю і її родичу – Максиму Коросташу. Примітно, що саме завдяки Максиму Борисовичу Іван Гончар у юному віці потрапив до Києва, здобув освіту й увійшов до кола української інтелігенції, що сформувала його світогляд і громадянську позицію.

Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, «На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.

Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п'янкого чебрецю на мальовничих міжгір'ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.

М.Романишин експонувався на понад 100 виставках, як на батьківщині, так і за її межами, зокрема, в Чехословаччині, Болгарії, Канаді, Італії, Німеччині, Аргентині, Японії, Франції тощо.

Роботи Михайла Романишина можна було побачити на виставках із 1960 року. Він презентував українське мистецтво на міжнародній арені, зокрема, у Лейпцигу, Кракові, Кіото, Флоренції, Парижі.

З поміж робіт художника чимало «святкових» полотен. Він стверджує красу, добро, гуманність. У натурі митця переважає оптимізм, який панує серед людей і в природі.

Твори художника зберігаються у музеях, галереях, приватних колекціях в Україні та далеко за її межами.

Михайло Миколайович був людиною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і творче кредо він сформулював в одному з останніх інтерв'ю: "Для кожного творця - письменника, композитора, актора або художника - найважливіше любити те, що становить суть його творчості, те, що ти стверджуєш прикладом свого життя. Це - думи про Батьківщину, високі ідеали і сумлінна праця. Все інше, на мою думку, тільки доповнює, поглиблює, розкриває ту тріаду. З тієї ж любові виникає і прагнення високого професіоналізму - прояв чесності й честі кожної людини, а не тільки художника".

Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам'ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю в ужгородському альпіна

Михайло Романишин своєю живою творчою працею й громадською діяльністю стверджує високі ідеї митця-новатора, палкого патріота рідного краю й усієї України

Помер 12 жовтня 1999 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

21.09.2018

Коментарi

Немає коментарiв. Ваш буде першим!
Ми в Контакті